Хто командує війною Ірану? Координацію зафіксовано. Командування нижче вершини — ні

Висновок

8 квітня 2026 року, приблизно через дві години після того, як Президент Сполучених Штатів оголосив двотижневе припинення вогню, державний мовник Ірану зачитав заяву. Війна не закінчилася, говорилося в ній, «але всі роди військ мають виконати наказ Верховного лідера і припинити вогонь». Вища рада національної безпеки Ірану підтвердила, що прийняла припинення вогню і вестиме переговори в Ісламабаді.

Це одне речення — найчіткіше свідчення в публічних записах про те, хто командує війною Ірану, — і воно показує дещо вужче, ніж здається. Воно показує, що повноваження зупинити війну належали Верховному лідерові і що наказ був адресований усім родам військ одночасно. Воно не показує, як наказ дійшов до сил: чи передав його обом збройним силам Ірану один військовий штаб, чи кожна отримала його власним ланцюгом командування.

Іран воює двома збройними силами: Корпусом вартових Ісламської революції та регулярною армією, Артешем. Дві сили, що діють заради однієї мети, не означають автоматично двох незалежних воєн. Не означають вони й того, що обома командує один штаб. Координувати дві організації і командувати ними — різні речі, і свідчення щодо кожного різні. Ця записка перевіряє, де публічні воєнні записи Ірану справді досягають вищої планки. Коротка відповідь: досягають на вершині й не досягають нижче. Командування зафіксовано там, де діє Верховний лідер. Координацію зафіксовано під ним. Єдиного оперативного ланцюга, що командує обома силами, не зафіксовано взагалі.

Іран має дві збройні сили

Артеш — національні збройні сили Ірану: сухопутні війська, ВМС, повітряні сили та сили протиповітряної оборони, місія яких сформульована навколо захисту території країни. Корпус вартових революції було створено в 1979 році, через кілька місяців після революції, як другу армію для захисту самої революції. За чотири десятиліття він збудував власні сухопутні війська, власні ВМС і власні повітряно-космічні сили — і набув спроможностей, на яких тримається ця війна: програм балістичних ракет і дронів, а також асиметричної військово-морської місії в Затоці.

Отже, Іран має два військово-морські флоти в тих самих водах, два набори ракетних сил і сил дронів і дві командні структури, що сходяться лише на вершині. Саме тому питання командування важливе для всього іншого, що аналізує цей модуль. Хто може наказати завдати удару по енергетичній цілі в Затоці, чиє припинення вогню є обов’язковим і чи була атака на судно в протоці рішенням держави чи підрозділу — усе це питання про те, де сходяться два ланцюги.

Вершина системи чіткіша

Конституція Ірану не залишає сумнівів щодо вершини. Стаття 110 надає лідерові «верховне командування збройними силами», право оголошувати війну і мир, а також право призначати й звільняти начальника об’єднаного штабу, командувача Корпусу вартових революції та командувачів збройних сил. Стаття 176 доручає Вищій раді національної безпеки, яку очолює президент, визначати оборонну політику й політику безпеки в рамках, встановлених лідером, — а її рішення набувають чинності лише після того, як їх затвердить лідер.

Війна показала, як цими повноваженнями користуються. Верховного лідера Алі Хаменеї, убитого в перший день війни, змінив його син Моджтаба, обраний Радою експертів і оголошений 8 березня. 10 серпня новий лідер видав укази про заміщення вищих військових посад: начальника Генерального штабу та його заступника, головнокомандувача КВІР, його заступника, командувача ВМС КВІР і голови «Басидж». А наказ від 8 квітня було видано від його імені.

Президент, натомість, не входить до військового ланцюга. 7 березня президент Масуд Пезешкіан вибачився перед сусідами Ірану і заявив, що їх більше не атакуватимуть, якщо напади не здійснюватимуться з їхньої території; Корпус вартових революції того ж дня відповів попередженням про «нищівні удари» по американських та ізраїльських базах та інтересах, і удари не припинилися. Це не свідчення непокори. Це конституція, що працює так, як написано: політична влада над силами належить лідерові, а не обраному уряду.

На рівень нижче визначеність починає падати.

Штаб посередині

Між лідером і двома силами стоять два органи.

Генеральний штаб збройних сил було створено в 1988 році, в останні тижні війни з Іраком, щоб координувати дві армії, які революція залишила діяти пліч-о-пліч. Розвідувальне управління Міністерства оборони США (DIA) у найдетальнішому публічному описі, який надав іноземний уряд, називає його вищим військовим органом Ірану, що визначає військову політику та стратегічні настанови, і фіксує, що обидва командувачі видів сил підзвітні його начальникові. На тих самих сторінках воно фіксує, що дві армії «зазвичай проводять операції незалежно» одна від одної.

Центральний штаб «Хатам аль-Анбія» — це орган, назва якого підказує відповідь. Той самий звіт стверджує, що в 2016 році його відокремили від Генерального штабу як постійне командування, «відповідальне за оперативне командування й управління», — до того його розгортали лише у воєнний час. Його не слід плутати з двома іншими органами з тією самою назвою: спільним штабом протиповітряної оборони та будівельним конгломератом Корпусу вартових революції.

Про Центральний штаб задокументовано його існування, його командувачів і його голос. Його перший командувач після 2016 року, Голам Алі Рашид, загинув у перший день червневої війни 2025 року, а його наступник — за кілька днів. У війні 2026 року його речник оголошує операції Ірану як операції «збройних сил»: 2 квітня він оголосив дев’яностий етап ударної кампанії, яку Іран називає True Promise 4; 8 червня штаб оголосив про завершення операцій проти Ізраїлю; 2 вересня він описав ракетні й дронові атаки на американські бази після ударів Сполучених Штатів і попередив держави, що допомагають американським силам, що вони мають «прийняти небезпечні наслідки».

Не задокументовано повноважень, які передбачає його назва. Не виявлено жодного іранського закону чи опублікованого наказу, що встановлював би його командування над двома силами. Опис Розвідувального управління Міністерства оборони США — це версія іноземного уряду про структуру в 2019 році, а не запис того, як вона працювала в 2026 році.

Координація — не командування

Найсильніші свідчення спільної діяльності в цій війні — реальні, і це свідчення координації.

Удари Ірану по Ізраїлю, по американських базах і по державах Затоки оголошували двома способами. Корпус вартових революції нумерує кожну хвилю True Promise 4 і заявляє про неї через власну службу зв’язків із громадськістю — шістдесят четверту хвилю 10 червня, серед десятків інших. Артеш заявляє про власні удари дронами під власною назвою операції, Sa’eqeh, через власну службу зв’язків із громадськістю: 24 липня державні ЗМІ передали його заяву про ураження американських об’єктів у Бахрейні, Йорданії та Кувейті у двадцять четвертому й двадцять п’ятому етапах операції — без жодної згадки про КВІР чи Центральний штаб. Дві кампанії заради однієї мети, кожну з яких веде й заявляє власний вид сил, зі спільним речником, що говорить від імені обох, — так виглядає координація. Так само ззовні могло б виглядати й командування. Записи не дають змоги їх розрізнити.

Протока відкрито показує ту саму закономірність. 28 вересня контрадмірал Хабібулла Саййярі, заступник Артешу з координації, заявив, що західна частина Ормузької протоки, сама протока та Перська затока перебувають під повним контролем ВМС КВІР, а східна частина та північ Індійського океану — під контролем ВМС Артешу. Це деконфлікт за географічним принципом: двом ВМС відведено окремі води, щоб вони не заважали одна одній. Само по собі це не є свідченням того, що обома командує один штаб.

Виняток — протиповітряна оборона. 8 березня речник Центрального штабу заявив — у заяві, прочитаній тут через ретрансляцію єменського видання, а не в її іранському джерелі, — що системи протиповітряної оборони сухопутних військ Артешу, сил протиповітряної оборони Артешу та КВІР вражали дрони «під командуванням» спільного штабу протиповітряної оборони країни. Цей орган існує з 1992 року для координації протиповітряної оборони двох армій, а в 2008 році отримав командування підрозділами протиповітряної оборони Артешу. Ця заява — власна версія Ірану про власні операції, і це єдина виявлена в цій війні заява, яка ставить підрозділи обох сил під одне командування. Разом із цією інституційною історією вона робить протиповітряну оборону єдиною сферою, в якій Іран заявляє про спільне командування, — і не містить жодного твердження щодо будь-якої іншої сфери, тому відсутність в усіх інших сферах помітніша.

Закономірність має один напрямок. Спільні цілі задокументовано всюди. Єдиний голос задокументовано для більшої частини того, що робить КВІР. Координацію задокументовано там, де її можна побачити, — у небі й на воді. Постановку завдань одним штабом обом силам не задокументовано ніде поза протиповітряною обороною. Спільний час — не спільне командування; спільна мета — не спільний командувач; спільна заява — не оперативний контроль; а розведення двох ВМС — не наказ їм.

Як виглядало б командування у свідченнях?

Командування залишає інший слід, ніж координація. Воно виявляється як наказ, що перетинає ланцюг:

• Поставити завдання — один штаб доручає місію підрозділу КВІР і підрозділу Артешу в одній операції.
• Перенацілити — той самий штаб змінює цю місію, коли вона вже виконується.
• Скасувати наказ — скасування операції, яку спланував один із видів сил.
• Розподілити — переміщення дефіцитних засобів між силами: ракет, літаків, систем протиповітряної оборони, засобів спостереження.
• Встановити правила застосування сили — один набір правил, обов’язковий для обох.
• Змусити до стриманості — наказ припинити дії, який виконують обидві сили і виконання якого обома показують записи.

Публічні записи чітко містять один із цих слідів, причому на вершині, а не посередині: наказ від 8 квітня всім родам військ. Його було передано через раду національної безпеки від імені Верховного лідера, а не через Центральний штаб, і окремого підтвердження з боку КВІР чи Артешу не виявлено. Держави Затоки повідомляли про пуски в той самий день, і коли саме кожен із них було здійснено відносно наказу, не встановлено. Правила застосування сили зафіксовано лише для однієї сили й однієї сфери: у травні ВМС КВІР, за повідомленнями, оголосили нові правила для вод біля узбережжя Ірану, а командувач КВІР, за повідомленнями, заявив, що будь-яке судно, яке проходить без дозволу, є законною ціллю. Ніщо з опублікованого не вказує, хто розподіляє ракети чи засоби протиповітряної оборони між силами.

Записи містять і свідчення, що вказують в інший бік, і їм надано ступінь відповідно до того, на чому вони тримаються. 1 березня, коли значна частина вищого командування загинула, міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі заявив, що військові підрозділи Ірану «тепер незалежні й певною мірою ізольовані» і діють на основі загальних інструкцій, наданих заздалегідь. Це прочитання, за яким ні живе командування, ні жива координація не описують початку війни, бо накази, за якими діяли підрозділи, було віддано ще до неї. Розслідування New York Times, опубліковане у вересні й прочитане тут лише через переказ інших видань, з посиланням на неназваних посадовців повідомило, що командувач КВІР не санкціонував нападів на судна в протоці 7 липня і не знав про них, а наказ про них віддав посадовець поза формальним ланцюгом. Vigil фіксує цю версію як повідомлену, і аргумент на ній не ґрунтується.

Керівництво змінилося. А система?

Війна замінила майже всіх вищих офіцерів командування Ірану. Начальник Генерального штабу Абдолрахім Мусаві та головнокомандувач КВІР Мохаммад Пакпур загинули 28 лютого; командувач ВМС КВІР загинув у березні. Головнокомандувач Артешу Амір Хатамі відтоді виступав публічно.

Ці дві посади заміщували з дуже різною швидкістю. Командувача КВІР призначили наступного дня після загибелі попередника — ще до обрання нового Верховного лідера, органом, який публічні записи не встановлюють, — і затвердили указом у серпні. Генеральний штаб п’ять місяців не мав оприлюдненого начальника, доки серпневий указ не призначив Алі Абдоллахі, який, за повідомленнями, командував Центральним штабом із червня 2025 року. Операції весь цей час тривали. Війна, яку п’ять місяців вели без оприлюдненого начальника Генерального штабу, узгоджується з прочитаннями, що розміщують оперативні повноваження у видах сил або в заздалегідь наданих інструкціях. Вона їх не доводить.

Більшість цих змін — кадрові: нові посадовці на тих самих посадах. Одна — ні. Серпневий указ доручив новому начальникові завершити інтеграцію Генерального штабу та Центрального штабу згідно з директивами, які приписують покійному Верховному лідерові. Це зміна самої інституції, на яку видано наказ посеред війни. Вона показує, що через п’ять місяців війни ці два органи все ще були окремими і що власне керівництво Ірану вирішило змінити організацію свого командування під час бойових дій. Форма об’єднаного органу, чи завершено інтеграцію і хто тепер командує Центральним штабом, не оприлюднено. Тепер саме об’єднаний штаб — спостережуваний показник, який найімовірніше зафіксує відносини між спільним командуванням і двома видами сил.

Що ми справді можемо сказати

Модель, яку підтримують публічні записи, складається з чотирьох частин.

Командування сходиться на вершині. Верховний лідер має формальне командування обома силами, призначає їхніх командувачів і видав найчіткіший у цій війні наказ про припинення дій. Це задокументовано.

Під ним дві сили скоординовані. Спільний штаб говорить від імені обох; протоку поділено між ними; удари у відповідь оголошують від імені «збройних сил». Це задокументовано як координацію, і саме це читач найлегше сприймає за командування.

Види сил ведуть власні кампанії. Кожен нумерує, оголошує й заявляє власні удари. Чи ставить спільний штаб завдання цим кампаніям, не встановлено.

Одну сферу інтегровано. Протиповітряна оборона діє під спільним командуванням — за власною версією Ірану і з інституційною історією, що сягає 1992 року.

Це найближче до другої з трьох моделей, у яких зазвичай формулюють це питання, — центральної координації над паралельними ланцюгами, — з вершиною, твердішою, ніж передбачає ця модель, і з винятком у протиповітряній обороні. Це не доказ того, що єдиного оперативного командування не існує. Іран не публікує жодних командних документів, держава у стані війни не оприлюднює своїх наказів, а прогалині в публічних записах надається ступінь не вищий, ніж видимість самого явища. Те, що можна сказати впевнено, вужче й корисніше: публічні записи встановлюють координацію чіткіше, ніж командування, показують, де саме закінчуються свідчення, і називають, що могло б це змінити.