Фаза I
Майдан, Крим і перша війна на Донбасі
Війна почалася не в 2022, а в 2014 році.
Фаза I
Війна почалася не в 2022, а в 2014 році.
Фаза II
Сім років війна тривала з низькою інтенсивністю вздовж статичної лінії зіткнення — окопні позиції, снайперські та артилерійські обстріли і понад тринадцять тисяч загиблих напередодні повномасштабного вторгнення.
Фаза III
24 лютого 2022 року Росія вторглася на кількох напрямках, розраховуючи на швидкий політичний крах.
Фаза IV
У вересні 2022 року Україна розгромила слабко утримувані російські лінії в Харківській області, а до листопада змусила залишити Херсон — єдиний обласний центр, який захопила Росія.
Фаза V
Довго підготовлюваний південний контрнаступ України зупинився перед найглибшими укріпленнями в Європі; теорія, що західна техніка плюс українська воля проламають підготовлену оборону, не витримала зіткнення з дійсністю.
Фаза VI
Нинішня фаза — змагання на витривалість.
Війна почалася не в 2022, а в 2014 році. Протести Євромайдану змусили президента Януковича залишити посаду в лютому 2014 року після того, як він під тиском Росії відмовився від угоди про асоціацію з ЄС. За кілька днів російські сили без розпізнавальних знаків захопили Крим; у березні відбулися інсценізований референдум та анексія, яких майже ніхто не визнав. На Донбасі збройні захоплення адміністративних будівель — з місцевим корінням, але під російським керівництвом і дедалі більше з російським особовим складом — переросли у відкриту війну. Коли в серпні 2014 року українські сили наблизилися до розгрому сепаратистських формувань, регулярні російські підрозділи вирішально втрутилися під Іловайськом; ця схема повторилася під Дебальцевим у лютому 2015 року. Мінські угоди завершили найбільші бої і заморозили лінію зіткнення, яка сім років майже не рухалася.
Усе подальше було передвіщено тут: сила, причетність до якої можна заперечувати, анексія, подана як доконаний факт, і переговорне замороження, що обміняло неврегульований суверенітет на зниження насильства. Трактувати 2014–2022 роки як «довоєнні» означає повторювати ту помилку в рамці, через яку повномасштабне вторгнення стало несподіванкою.
Сім років війна тривала з низькою інтенсивністю вздовж статичної лінії зіткнення — окопні позиції, снайперські та артилерійські обстріли і понад тринадцять тисяч загиблих напередодні повномасштабного вторгнення. Дипломатія зайшла в глухий кут через послідовність: Мінськ-II вимагав і виборів на підконтрольних сепаратистам територіях, і повернення Україні контролю над кордоном, і кожна сторона наполягала, що першим має бути виконане зобов’язання іншої. Росія роздавала паспорти на підконтрольній сепаратистам частині Донбасу, посилюючи контроль і водночас заперечуючи, що є стороною конфлікту. Україна відбудувала армію і закріпила курс на НАТО та ЄС у своїй конституції. Навесні й знову восени 2021 року Росія зосереджувала сили поблизу кордонів України — це подавали як навчання, а більшість спостерігачів сприймали як примусову дипломатію, доки це не перестало нею бути.
Конструктивна двозначність Мінська дала обом сторонам змогу підписати врегулювання, яке кожна тлумачила протилежно. Коли наприкінці 2021 року Москва знову поставила це питання, розрив не зменшився — і цього разу вона вже створила сили, щоб розв’язати його одноосібно.
24 лютого 2022 року Росія вторглася на кількох напрямках, розраховуючи на швидкий політичний крах. План провалився за кілька днів: повітряний десант на аеропорт Гостомель як спроба раптового захоплення був знищений, Київ не впав, а уряд не втік. До квітня Росія відійшла з підступів до столиці, залишивши по собі задокументовані звірства в Бучі, і переозначила війну як битву за Донбас. Маріуполь упав у травні після облоги, що зрівняла місто з землею. На морі Україна потопила флагман Чорноморського флоту «Москва»; на суходолі війна перейшла в артилерійське виснаження на сході, а липнева угода про зерновий коридор знову відкрила життєво важливий шлях для українського експорту.
Перші тижні спростували центральні припущення обох столиць — російське, що Україна складе зброю, і поширене на Заході, що Україна не зможе воювати. Кожна пізніша фаза випливає з цієї подвійної несподіванки.
У вересні 2022 року Україна розгромила слабко утримувані російські лінії в Харківській області, а до листопада змусила залишити Херсон — єдиний обласний центр, який захопила Росія. Москва відповіла механізмами самозобов’язання: оголошеною анексією чотирьох частково окупованих областей, частковою мобілізацією близько трьохсот тисяч чоловіків і, з жовтня, стратегічною кампанією ударів по енергосистемі України, покликаною зламати витривалість цивільного населення протягом зими. Удар по Керченському мосту і диверсія на «Північних потоках» позначили поширення війни на інфраструктуру всюди. Взимку і навесні бої зосередилися навколо Бахмута — битви, ціна якої перевищила її оперативне значення і яка зробила ПВК «Вагнер» політичним актором.
Осінь 2022 року стала піком бойового імпульсу України. Відповідь Росії — мобілізація, анексія як самозобов’язання, інфраструктурна війна — свідомо обміняла ініціативу на довшу війну, яку Росія вважала, що витримає краще.
Довго підготовлюваний південний контрнаступ України зупинився перед найглибшими укріпленнями в Європі; теорія, що західна техніка плюс українська воля проламають підготовлену оборону, не витримала зіткнення з дійсністю. Заколот «Вагнера» в червні 2023 року оголив тріщини в російській системі, не зламавши її. Найчіткіших успіхів Україна досягала там, де могла обійти масу: морські дрони і ракети витіснили Чорноморський флот із західної частини Чорного моря і знову відкрили односторонній експортний коридор, а удари вглиб дісталися російських НПЗ і аеродромів. Шестимісячна перерва в допомозі США змусила Україну обмежувати витрату артилерійських боєприпасів і засобів ППО аж до 2024 року; Авдіївка впала, російські керовані авіабомби почали руйнувати прифронтові міста, а вторгнення України в Курську область обміняло дефіцитні резерви на важелі впливу. Наприкінці 2024 року на боці Росії у війну вступили північнокорейські війська.
До 2024 року війна усталилася як промислове виснаження, де безперервність допомоги, виробництво боєприпасів і політика щодо людських ресурсів рухали фронт більше, ніж оперативне мистецтво. Асиметричні перемоги України — на морі та в ударах углиб — показали, де вона ще може масштабно завдавати втрат.
Нинішня фаза — змагання на витривалість. Фронт насичений розвідувальними й ударними дронами, які роблять масоване пересування дорогим для обох сторін, а територіальні зміни — повільними й витратними. Удари вглиб завдаються в обох напрямках — по російських НПЗ і логістиці, по українській енергетичній і газовій інфраструктурі в сезонних кампаніях. Переговорне зондування повторюється без узгодженої архітектури: переговори про переговори, обміни полоненими і пропозиції обмеженого припинення вогню, які досі змінюють дипломатію війни більше, ніж її ведення. Обидві воєнні економіки зазнають напруження — російська через інфляцію, нестачу робочої сили і витрачання резервів; українська через залежність від зовнішнього фінансування і звуження мобілізаційного ресурсу.
Змінні, які вирішать, де лінія зрештою зупиниться, — безперервність допомоги, промислове виробництво, політика щодо людських ресурсів, виконання санкцій, — перебувають далі від фронту, ніж будь-коли. Стежити лише за фронтом тепер означає стежити за запізнілим показником.