Фаза I
Прикордоння Цін і японська колонізація
Тайвань увійшов до китайської імперської системи пізно й вийшов із неї рано.
Фаза I
Тайвань увійшов до китайської імперської системи пізно й вийшов із неї рано.
Фаза II
Поразка Японії передала Тайвань під управління Республіки Китай у 1945 році — устрій, який РК вважала відновленням суверенітету і який пізніші мирні договори показово залишили неврегульованим.
Фаза III
Корейська війна змінила становище Тайваню: Сьомий флот США увійшов до протоки в 1950 році, і Тайвань став безпековим зобов’язанням холодної війни, оформленим у Договорі про взаємну оборону 1954 року.
Фаза IV
Визнання Америкою Пекіна в січні 1979 року могло покласти край безпековому становищу Тайваню; натомість Конгрес відбудував його в іншій формі.
Фаза V
Воєнний стан скасували в липні 1987 року після 38 років дії, і Тайвань швидко демократизувався: легалізовано опозиційні партії, повністю переобрано парламент, а в березні 1996 року відбулися перші прямі президентські вибори.
Фаза VI
Два десятиліття після ракетної кризи рухалися водночас у протилежних напрямках.
Фаза VII
За Сі Цзіньпіна НВАК пройшла найглибшу реорганізацію з 1950-х років, створивши командування театрів — із Командуванням Східного театру, відповідальним за тайванський напрямок, — і нарощуючи військово-морські, повітряні, ракетні та інформаційні спроможності такими темпами, що це змінило регіональні планувальні припущення.
Фаза VIII
Переобрання Цай Інвень у січні 2020 року підтвердило політичну тенденцію, а активність НВАК у зоні ідентифікації ППО Тайваню переросла в регулярне явище, а не епізодичний сигнал.
Фаза IX
Лай Цінде переміг на президентських виборах у січні 2024 року, забезпечивши ДПП безпрецедентний третій поспіль термін, — але водночас втративши законодавчу більшість на користь блоку Гоміндану та Народної партії Тайваню, що створило розділений уряд, у якому оборонні бюджети стали предметом внутрішньополітичної боротьби.
Фаза X
Поточну фазу визначає не стільки ескалація, скільки невизначеність на боці стримування в загальному балансі.
Тайвань увійшов до китайської імперської системи пізно й вийшов із неї рано. Династія Цін анексувала острів у 1683 році й два століття управляла ним як периферійним прикордонням, надавши йому статус повноцінної провінції лише в 1885 році — за десятиліття до того, як назавжди поступитися ним Японії за Сімоносекським договором після Першої японсько-китайської війни. Далі було п’ятдесят років японського колоніального правління: інфраструктура, охорона здоров’я, промисловий розвиток і освіта поряд із політичним підпорядкуванням, а у воєнні роки — примусовою асиміляцією. Саме через це півстоліття двадцяте століття Тайваню розійшлося з материковим ще до 1949 року — і саме тому тайванська ідентичність ніколи чітко не збігалася з китайським націоналізмом.
Відокремлення Тайваню від материкового управління почалося в 1895 році, а не в 1949, — факт, який наративи обох претендентів схильні стискати і який лежить в основі питання ідентичності в центрі суперечки.
Поразка Японії передала Тайвань під управління Республіки Китай у 1945 році — устрій, який РК вважала відновленням суверенітету і який пізніші мирні договори показово залишили неврегульованим. Відносини між новоприбулою націоналістичною адміністрацією та місцевим населенням швидко погіршилися, що завершилося повстанням 28 лютого 1947 року та жорстоким придушенням, яке забрало тисячі життів і стало засадничою травмою сучасної тайванської політики. Коли громадянська війна в Китаї змінила хід, уряд Чан Кайші в 1949 році відступив на Тайвань зі своєю армією, золотими резервами й претензією бути урядом усього Китаю, — тоді як перемога комуністів утвердила Китайську Народну Республіку в Пекіні.
Суперечка народилася неврегульованою й такою залишилася: незавершена громадянська війна, а не вторгнення однієї держави в іншу. Кожен правовий аргумент усіх сторін досі сягає корінням у цю незавершеність.
Корейська війна змінила становище Тайваню: Сьомий флот США увійшов до протоки в 1950 році, і Тайвань став безпековим зобов’язанням холодної війни, оформленим у Договорі про взаємну оборону 1954 року. Далі було дві кризи довкола прибережних островів — Перша тайванська криза 1954–55 років і інтенсивне артилерійське протистояння навколо Цзіньменя в 1958 році, — обидві зупинилися за крок до загальної війни, і обидві заклали модель перевірки на периферії, а не в центрі. Політично становище підточувалося: місце в ООН перейшло до Пекіна в 1971 році, а в 1979 році Вашингтон визнав КНР, що поклало край оборонному договору.
Кризи довкола прибережних островів заклали шаблон, який використовується досі: тиск на периферію, дозований так, щоб перевірити зобов’язання, не спровокувавши війни. Цзіньмень і Мацзу залишаються місцями, де відбувається ця перевірка.
Визнання Америкою Пекіна в січні 1979 року могло покласти край безпековому становищу Тайваню; натомість Конгрес відбудував його в іншій формі. Закон про відносини з Тайванем від квітня 1979 року зобов’язав Сполучені Штати надавати Тайваню озброєння оборонного характеру й розглядати будь-яке немирне врегулювання як предмет серйозного занепокоєння — без зобов’язання його захищати. Разом із Трьома комюніке, а згодом і Шістьма запевненнями, це створило устрій, що діє відтоді: неофіційні відносини, продовження продажу озброєнь і свідома відмова говорити, що зробили б США. Тим часом на Тайвані зберігався воєнний стан, що діяв з 1949 року.
Невизначеність мала стримувати Пекін від нападу, а Тайбей — від проголошення незалежності, стримуючи обох. Її слабкість у тому, що вона повністю залежить від того, чи в неї вірять, а це робить саму переконливість змінною, яку можна витратити.
Воєнний стан скасували в липні 1987 року після 38 років дії, і Тайвань швидко демократизувався: легалізовано опозиційні партії, повністю переобрано парламент, а в березні 1996 року відбулися перші прямі президентські вибори. Демократизація змінила природу суперечки — майбутнє Тайваню стало тим, за що голосує його населення, а виразно тайванська ідентичність неухильно зростала коштом виключно китайської. Пекін відповів на виборчий період 1995–96 років ракетними випробуваннями й навчаннями в протоці; Сполучені Штати направили дві авіаносні ударні групи. Криза минула й залишила два уроки: Пекін усвідомив обмеженість своєї армії 1990-х років і вивів із цього програму модернізації, що настала далі.
1996 рік — поворотний пункт: демократизація зробила питання статусу народним, а не династичним, а криза переконала Пекін, що примус Тайваню потребує армії, якої він ще не мав. Обидва наслідки визначають сьогодення.
Два десятиліття після ракетної кризи рухалися водночас у протилежних напрямках. Економічно протока глибоко інтегрувалася: тайванські виробники масово перенесли виробництво на материк, торгівля та інвестиції через протоку зросли до сотень мільярдів, а рамкова угода ECFA 2010 року формалізувала ці відносини. Політично розрив поглибився: ДПП виграла президентські вибори в 2000 році, поклавши край півстолітньому правлінню націоналістів, а опитування щодо ідентичності показували сталий односпрямований дрейф до виключно тайванської самоідентифікації. Ухвалений Пекіном у 2005 році Закон про протидію розколу держави виклав задеклароване правове підґрунтя для немирних засобів. Взаємозалежність, згідно з теорією, мала привести до зближення; цього не сталося.
Цей період — найсильніше наявне свідчення того, що економічна інтеграція не веде до політичного зближення: припущення, на якому трималося ціле покоління політики залучення, було перевірене й спростоване.
За Сі Цзіньпіна НВАК пройшла найглибшу реорганізацію з 1950-х років, створивши командування театрів — із Командуванням Східного театру, відповідальним за тайванський напрямок, — і нарощуючи військово-морські, повітряні, ракетні та інформаційні спроможності такими темпами, що це змінило регіональні планувальні припущення. Політично Пекін став жорсткішим: тиск на решту дипломатичних партнерів Тайваню, виключення з міжнародних органів, а після повернення ДПП до президентства в 2016 році — призупинення офіційного діалогу через протоку. Рух соняшників 2014 року вже показав межі готовності тайванської громадськості до тіснішої інтеграції, а придушення в Гонконзі 2019–20 років позбавило формулу «одна країна, дві системи» статусу переконливої пропозиції.
Пекін побудував спроможність примушувати і водночас зруйнував свою найпривабливішу політичну пропозицію. Результат — стратегія, що дедалі більше спирається на тиск, бо переконання перестало діяти.
Переобрання Цай Інвень у січні 2020 року підтвердило політичну тенденцію, а активність НВАК у зоні ідентифікації ППО Тайваню переросла в регулярне явище, а не епізодичний сигнал. Візит спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі в серпні 2022 року спричинив наймасштабніші за десятиліття навчання — райони бойових стрільб, що оточували острів, ракети, що пролітали над ним, і, що критично, фактичну відмову від серединної лінії протоки як обмежувача. Те, що з 1950-х років було неписаним правилом, стало лінією, яку перетинають регулярно. Нові навчання йшли за політичними подіями 2023 і 2024 років. Значущість полягала не стільки в навчаннях, скільки в храповику: кожен раунд встановлював нову норму, від якої вже не відступали.
2022 рік перетворив виняткові сигнали на базову активність. Цей храповик — нові норми, від яких ніколи не відступають, — є ключовим механізмом тиску в «сірій зоні» і причиною того, що повідомлення «без змін» усе одно можуть означати погіршення.
Лай Цінде переміг на президентських виборах у січні 2024 року, забезпечивши ДПП безпрецедентний третій поспіль термін, — але водночас втративши законодавчу більшість на користь блоку Гоміндану та Народної партії Тайваню, що створило розділений уряд, у якому оборонні бюджети стали предметом внутрішньополітичної боротьби. Пекін, який ставиться до Лая з особливою ворожістю, відповів на його травневу інавгурацію масштабними навчаннями і приблизно подвоїв виявлену повітряну активність навколо острова. У лютому 2024 року на перший план вийшов окремий інструмент: патрулювання Берегової охорони Китаю у водах навколо Цзіньменя, що утверджувало правоохоронну юрисдикцію там, де управляє Тайвань. Інциденти з пошкодженням підводних кабелів поблизу Мацзу та в інших місцях додали вимір цивільної інфраструктури.
Тиск урізноманітнився, а не просто посилився: військові, правоохоронні, інформаційні та інфраструктурні інструменти застосовувалися разом, кожен окремо — нижче будь-якого порогу, що змусив би відповісти.
Поточну фазу визначає не стільки ескалація, скільки невизначеність на боці стримування в загальному балансі. Виявлена повітряна активність НВАК з початку 2026 року ближча до свого вихідного рівня до 2024 року — аналітики трактують це як перекалібрування примусу, а не як послаблення цілей, — тоді як присутність берегової охорони та інформаційний тиск тривали й розширилися географічно: у липні 2026 року Пекін публічно назвав патрулювання на схід від Тайваню звичайною правоохоронною діяльністю. Спеціальний оборонний бюджет Тайваню ухвалено в травні 2026 року на NT$780 млрд, значно менше за NT$1.25 трлн, яких домагалася виконавча влада, після місяців глухого кута в контрольованому опозицією законодавчому органі, який вилучив приблизно NT$470 млрд фінансування вітчизняних безекіпажних систем, залишивши закордонні закупівлі недоторканими. У Вашингтоні тенденція йшла в обох напрямках: найбільший пакет, про який коли-небудь повідомлялося для Тайваню, внесено в грудні 2025 року, і відставання з поставок скорочувалося впродовж першої половини 2026 року, тоді як ще один пакет на $14 млрд залишився несхваленим і публічно подавався як важіль у відносинах із Пекіном. Японія, сигналізувавши про можливу участь у кризі, сама зазнала тривалого китайського економічного тиску, а американські домовленості про доступ на півночі Лусону поглибилися. Стримування в цій фазі перевіряється через бюджети, сигнали та переконливість, а не через силу.
Змінною, що найбільше зрушилася в 2026 році, були не китайські спроможності, а переконливість союзників і політичний консенсус на Тайвані. Стримування — це переконання, яке тримає інша сторона, а це робить бюджети й сигнали частиною військового балансу, а не його заміною.