ФазиВпевненість: висока
Фаза I
Упродовж чотирьох століть «Сирія» була географією, а не державою: османські провінції з центрами в Дамаску та Алеппо, пов’язані з торговельними шляхами, що тяглися від Анатолії до Хіджазу і від Середземного моря до Євфрату.
Фаза II
Повоєнне врегулювання надало Франції мандат Ліги Націй на Сирію та Ліван.
Фаза III
Незалежна Сирія пройшла через низку переворотів — три перевороти 1949 року відкрили епоху, коли армія ставила й скидала уряди, — короткий союз з Єгиптом (1958–61) і радикалізацію політики навколо землі, Палестини та холодної війни.
Фаза IV
Хафез Асад побудував систему, за якою Сирія жила до 2024 року: президентство над єдиною партією, служби безпеки, що дублювали одна одну й стежили одна за одною та за всіма іншими, офіцерський корпус, укомплектований лояльними алавітами, і зовнішня політика дисциплінованої безжальності — втручання в Ліван з 1976 року, союз з Іраном з 1979 року, протистояння й переговори з Ізраїлем щодо Голан.
Фаза V
Башар Асад успадкував президентство в червні 2000 року — конституцію за одну ніч змінили під його вік — і ненадовго пробудив надії на реформи («Дамаська весна»), перш ніж апарат їх згорнув.
Фаза VI
Арабські повстання дійшли до Сирії в березні 2011 року, коли затримання й катування школярів, які написали антирежимні графіті в Дараа, спричинили протести, на які сили безпеки відповіли вогнем.
Фаза VII
Дезертири оголосили про створення Вільної сирійської армії в липні 2011 року; до середини 2012 року в Сирії тривала повномасштабна громадянська війна.
Фаза VIII
Опозиція фрагментувалася в міру зростання — сотні бригад, ісламістські коаліції, що затьмарили назву Вільної сирійської армії, і сирійська філія «Аль-Каїди» («Джабгат ан-Нусра» на чолі з Ахмедом аш-Шараа під іменем Абу Мухаммад аль-Джулані), яка стала однією з найбоєздатніших повстанських сил.
Фаза IX
Коли режим у 2012 році відступив із курдської півночі, щоб зосередитися на війні, простір заповнили PYD — сирійська філія політичної родини РПК — та її ополчення YPG, проголосивши автономні кантони в 2013–14 роках.
Фаза X
Режим вижив завдяки іноземній силі.
Фаза XI
Завдяки російській авіації та наземним силам, організованим Іраном, режим відвоював міські оплоти повстання одну облогу за одною: східне Алеппо впало в грудні 2016 року після бомбардувань, що стали символом війни, потім залишки Хомса, Східна Гута в 2018 році під облогою та хімічною атакою, а того ж літа — південь, зокрема Дараа, колиска повстання.
Фаза XII
Туреччина вступила в наземну війну, щоб сформувати свій кордон, а не вирішувати долю столиці.
Фаза XIII
СДС за підтримки авіації та сил спеціальних операцій коаліції поступово вибили халіфат з його міст: Манбідж, потім Ракка в жовтні 2017 року після битви, що зруйнувала більшу частину міста, потім містечка долини Євфрату і, нарешті, Багуз у березні 2019 року, де територіальний халіфат припинив існування.
Фаза XIV
З 2020 року війна застигла вздовж чотирьох зон — центр під контролем режиму, Ідліб під владою ХТШ (організації аш-Шараа, перейменованої та вкоріненої на місцях), турецька північ, північний схід під контролем СДС, — які утримували на місці припинення вогню в Ідлібі в березні 2020 року та виснаження.
Фаза XV
27 листопада 2024 року ХТШ і союзні угруповання атакували з Ідліба; Алеппо впало за кілька днів, а розвал армії перетворився на каскад — Хама, потім Хомс, потім Дамаск без бою 8 грудня, коли Башар Асад відлетів до Москви.
Фаза XVI
Перехідний період розвивався швидко й нерівномірно.
Упродовж чотирьох століть «Сирія» була географією, а не державою: османські провінції з центрами в Дамаску та Алеппо, пов’язані з торговельними шляхами, що тяглися від Анатолії до Хіджазу і від Середземного моря до Євфрату. Останні османські десятиліття наклали один на одного елементи, за які боротиметься двадцяте століття: співіснування громад, організоване імперським правлінням, а не спільним громадянством, курдські, алавітські, друзькі та християнські громади з окремими регіональними осередками, а також арабську міську знать, чия політика пробудилася в міру слабшання імперії. Перша світова війна поклала край цьому ладу: голод, мобілізація та репресії радикалізували арабські провінції, а розпад імперії залишив регіон на поділ іншим.
Карта громад Сирії старша за саму Сирію: прибережні, південні та північні осередки, що визначили громадянську війну — і визначають перехідний період, — існували століттями до появи кордону.
Повоєнне врегулювання надало Франції мандат Ліги Націй на Сирію та Ліван. Французькі війська розгромили недовговічне Арабське королівство Сирія під Майсалуном у липні 1920 року, а потім правили через поділ — окремі державні утворення для алавітського узбережжя та друзького півдня, відокремлений Ліван і турецький кордон, проведений так, що сирійські курди опинилися меншинною смугою вздовж кордону, який розділив громади. Велике сирійське повстання 1925–27 років придушили ціною великих втрат; незалежність настала в 1946 році лише після ще однієї світової війни та під тиском націоналістів. Мандат залишив у спадок державу з кордонами, яких ніхто не обирав, регіони меншин зі спогадами про окремий статус і армію, що масово набирала людей з периферії, — зокрема з алавітської громади, яка згодом правитиме через неї.
Мандат створив розломи, які відкриє війна: регіони меншин із пам’яттю про автономію, кордон, що перетворив курдів на розділену периферію, і армію, яка стала драбиною для громад, відсторонених міською елітою.
Незалежна Сирія пройшла через низку переворотів — три перевороти 1949 року відкрили епоху, коли армія ставила й скидала уряди, — короткий союз з Єгиптом (1958–61) і радикалізацію політики навколо землі, Палестини та холодної війни. Партія Баас захопила владу в березні 1963 року і чистками звужувала свою базу дедалі більше; війна 1967 року коштувала Сирії Голанських висот, втрачених на користь Ізраїлю, і дискредитувала радикалів; а в листопаді 1970 року «Коригувальний рух» міністра оборони Хафеза Асада поклав край нестабільності, поклавши край відкритій політиці взагалі.
Прихід Баас до влади злив партію, армію та служби безпеки в єдиний апарат — машину, якою Асади керуватимуть пів століття і яку перехідний період тепер має замінити, а не просто успадкувати.
Хафез Асад побудував систему, за якою Сирія жила до 2024 року: президентство над єдиною партією, служби безпеки, що дублювали одна одну й стежили одна за одною та за всіма іншими, офіцерський корпус, укомплектований лояльними алавітами, і зовнішня політика дисциплінованої безжальності — втручання в Ліван з 1976 року, союз з Іраном з 1979 року, протистояння й переговори з Ізраїлем щодо Голан. Відповіддю на повстання «Братів-мусульман» 1979–82 років стало знищення Хами в лютому 1982 року — від тисяч до десятків тисяч убитих, подія, яка навчила сирійців, на що здатна держава, — після чого настав довгий мир страху. Держава була стабільною і порожньою: інституції існували, щоб служити президентству, а не щоб пережити його.
Хама 1982 року — це війна перед війною: вона задала шаблон режиму — нищівне насильство як перший засіб проти внутрішнього виклику, — а пам’ять опозиції про неї сформувала 2011 рік з обох боків.
Башар Асад успадкував президентство в червні 2000 року — конституцію за одну ніч змінили під його вік — і ненадовго пробудив надії на реформи («Дамаська весна»), перш ніж апарат їх згорнув. Його десятиліття поєднало вибіркову економічну лібералізацію, що збагатила наближений клас кумівського капіталу, посуху та занедбаність села, які гнали міграцію до приміських поясів, втрату окупації Лівану після вбивства Харірі 2005 року і державу безпеки, нереформовану в самій основі. До 2010 року Сирія здавалася відвідувачам стабільною, а власній периферії — крихкою: містечкам і передмістям, де почнеться 2011 рік.
Географію повстання написало це десятиліття: першими піднялися занедбані сільські пояси та провінційні міста, уражені посухою й відстороненням, тоді як наближені до влади міські ядра трималися найдовше.
Арабські повстання дійшли до Сирії в березні 2011 року, коли затримання й катування школярів, які написали антирежимні графіті в Дараа, спричинили протести, на які сили безпеки відповіли вогнем. Демонстрації поширилися — Хомс, Хама, сільська місцевість довкола Дамаска й Алеппо, узбережжя, курдський північний схід — упродовж літа наростаючих репресій: масові арешти, облоги міст протесту, армія, розгорнута проти цивільних. Політичні вимоги зростали разом із насильством — від реформ до падіння режиму. До кінця 2011 року солдати-дезертири організовували збройний захист районів протесту, і мирний етап повстання завершувався — мілітаризований відповіддю держави на нього.
Насильство режиму як перший засіб перетворило протестний рух на війну — першопричина всього подальшого і причина, чому відповідальність залишається найважчою справою перехідного періоду.
Дезертири оголосили про створення Вільної сирійської армії в липні 2011 року; до середини 2012 року в Сирії тривала повномасштабна громадянська війна. Повстанці взяли сільську місцевість і бідніші половини великих міст — битва за Алеппо почалася в липні 2012 року й розділила місто на чотири роки, — тоді як режим зосередився на хребті, що з’єднує Дамаск, Хомс, Хаму та узбережжя, і відповідав на здобутки повстанців авіацією, артилерією та облогами. Хімічна зброя перетворилася зі страху на факт після атаки із застосуванням зарину в Гуті в серпні 2013 року, яка вбила сотні цивільних; американсько-російська угода, що настала потім, прибрала задекларовані запаси й підтвердила кожній стороні, що зовнішні держави зроблять, а чого ні. Сектантська логіка посилювалася в міру того, як набирали сили найгірші актори з обох боків.
Війна усталилася у схемі, яка її й вирішила: режим не міг повернути собі країну, повстання не могло взяти центр, і обидві сторони перекладали різницю на іноземних покровителів — інтернаціоналізація, яка підтримувала війну ще десятиліття.
Опозиція фрагментувалася в міру зростання — сотні бригад, ісламістські коаліції, що затьмарили назву Вільної сирійської армії, і сирійська філія «Аль-Каїди» («Джабгат ан-Нусра» на чолі з Ахмедом аш-Шараа під іменем Абу Мухаммад аль-Джулані), яка стала однією з найбоєздатніших повстанських сил. Потім її іракська материнська структура заполонила всю сцену: «Ісламська держава» розірвала з «Аль-Каїдою», відібрала Ракку в інших повстанців, захопила Мосул у червні 2014 року і проголосила халіфат по обидва боки ірако-сирійського кордону. ІДІЛ воювала з повстанцями не менше, ніж із режимом, а її звірства — зокрема геноцидний напад на єзидів і загроза різанини в курдському Кобані — того ж вересня втягнули Сполучені Штати у війну з повітря.
ІДІЛ змінила міжнародне значення війни: з 2014 року сирійська політика зовнішнього світу — це насамперед боротьба з ІДІЛ, а зміна режиму — далеко на другому місці; ця переорієнтація стратегічно врятувала Асада і створила американсько-курдське партнерство, яке десятиліття визначало північний схід.
Коли режим у 2012 році відступив із курдської півночі, щоб зосередитися на війні, простір заповнили PYD — сирійська філія політичної родини РПК — та її ополчення YPG, проголосивши автономні кантони в 2013–14 роках. Облога Кобані наприкінці 2014 року зробила YPG улюбленим наземним партнером коаліції: за підтримки американської авіації вони відбили наступ ІДІЛ у січні 2015 року, а того ж жовтня було створено Сирійські демократичні сили — очолювану YPG і відкриту для арабів парасолькову структуру, створену, щоб знищити халіфат. Курдське самоврядування розширювалося разом із кампанією, до 2019 року керуючи третиною Сирії, зокрема її нафтою та зерном, — і успадкувало проблеми управління районами з арабською більшістю силою під курдським проводом, поряд із турецькою державою, яка вважала весь проєкт тією самою РПК під іншою назвою.
Питання північного сходу 2025–26 років сформувалося тут: десятиліття фактичної автономії, здобутої у війні з ІДІЛ, під управлінням структур, які Туреччина вважає терористичними, — рівняння, яке жодна угода про інтеграцію не розв’яже лише на папері.
Режим вижив завдяки іноземній силі. Відкритий вступ «Хезболли» у війну під Ель-Кусейром у 2013 році та побудова Іраном мережі ополчень — іракських, афганських і пакистанських бійців під координацією КВІР — стабілізували кадрову кризу армії й створили Тегерану позиції в Сирії, що переросли війну: бази, транзит до Лівану та коридор з Іраку. Коли й цього виявилося замало — до середини 2015 року режим помітно програвав, — Росія з вересня 2015 року втрутилася безпосередньо, розпочавши повітряну кампанію, яка змінила хід війни. Ціною Москви стала постійність: авіабаза Хмеймім і розширений військово-морський об’єкт у Тартусі на 49-річний термін, а також статус незамінного посередника в кожному подальшому дипломатичному форматі.
Два порятунки створили дві залежності — і обидва рахунки надійшли до сплати в 2024 році, коли жоден покровитель не захотів чи не зміг заплатити знову. Бази й мережі, які вони залишили, — успадкована перехідною владою зовнішньополітична справа.
Завдяки російській авіації та наземним силам, організованим Іраном, режим відвоював міські оплоти повстання одну облогу за одною: східне Алеппо впало в грудні 2016 року після бомбардувань, що стали символом війни, потім залишки Хомса, Східна Гута в 2018 році під облогою та хімічною атакою, а того ж літа — південь, зокрема Дараа, колиска повстання. Метод був незмінним: оточення, голод, бомбардування та «евакуація» бійців і цивільних до Ідліба, який став зосередженим залишком повстання. До кінця 2018 року режим контролював міста й центр мапи — перемога, яка повернула територію, але не відновила державу.
Повернення територій породило державу, що правила руїнами: військова перемога без політичного врегулювання, відбудови чи повернення людей — порожня стабільність, яка розвалилася за одинадцять днів у 2024 році.
Туреччина вступила в наземну війну, щоб сформувати свій кордон, а не вирішувати долю столиці. «Щит Євфрату» (2016) відрізав ІДІЛ від кордону й не дав YPG з’єднати свої кантони; «Оливкова гілка» (2018) відібрала в YPG Афрін, витіснивши значну частину його курдського населення; «Джерело миру» (2019), розпочате в простір, що утворився після оголошення США про виведення військ, захопило прикордонну смугу між Тель-Аб’ядом і Рас-ель-Айном — і підштовхнуло СДС до першої безпекової домовленості з Дамаском і Москвою. Паралельно з операціями Анкара об’єднала підтримувані нею угруповання в Сирійську національну армію та вбудувала у свої зони адміністрацію, валюту й торговельні зв’язки — інфраструктуру впливу, що пережила війну.
Зони Туреччини зробили її стороною територіального устрою Сирії — єдиною зовнішньою державою, що утримує територію з місцевим управлінням. Її важелі впливу на перехідний період і на умови для північного сходу виростають із цього десятиліття накопичених позицій.
СДС за підтримки авіації та сил спеціальних операцій коаліції поступово вибили халіфат з його міст: Манбідж, потім Ракка в жовтні 2017 року після битви, що зруйнувала більшу частину міста, потім містечка долини Євфрату і, нарешті, Багуз у березні 2019 року, де територіальний халіфат припинив існування. Залишилася повстанська війна — пустельні осередки, кампанії вбивств у Дейр-ез-Зорі та архіпелаг ув’язнення: тисячі бойовиків у в’язницях під управлінням СДС і десятки тисяч членів їхніх родин у таборах аль-Холь і Родж — населення, яке світ відмовився репатріювати, а регіон не зміг прийняти. Проєкт ІДІЛ перейшов до виживання, втеч із в’язниць і терпіння.
Поразка халіфату створила подвійну спадщину північного сходу: міжнародне становище СДС і в’язниці й табори, що зробили їх незамінними, — активи й зобов’язання, які угода про інтеграцію тепер передає державі.
З 2020 року війна застигла вздовж чотирьох зон — центр під контролем режиму, Ідліб під владою ХТШ (організації аш-Шараа, перейменованої та вкоріненої на місцях), турецька північ, північний схід під контролем СДС, — які утримували на місці припинення вогню в Ідлібі в березні 2020 року та виснаження. Рухалася економіка — донизу: обвал валюти, крах банківської системи Лівану, санкції за Законом Цезаря з середини 2020 року, паливна й хлібна кризи та держава, що трималася на експорті каптагону й розкраданні допомоги. Землетруси в лютому 2023 року вбили тисячі людей на північному заході; того ж травня Ліга арабських держав знову прийняла Асада, розраховуючи, що нормалізація купить стабільність і повернення біженців. Вона не купила ні того, ні іншого: до 2024 року режим був біднішим, порожнішим і більш ізольованим від власної бази, ніж будь-коли з 2011 року.
Роки заморожування спростували консенсус «Асад переміг»: режим пережив війну, але не мир — його економіка, армія й система патронажу гнили, доки двотижневого наступу не виявилося достатньо.
27 листопада 2024 року ХТШ і союзні угруповання атакували з Ідліба; Алеппо впало за кілька днів, а розвал армії перетворився на каскад — Хама, потім Хомс, потім Дамаск без бою 8 грудня, коли Башар Асад відлетів до Москви. «Хезболлу» зламала її війна з Ізраїлем; Росія була поглинута війною в Україні; іранські мережі відмовилися вмирати за клієнта, чия армія не хотіла воювати. 54-річна епоха Асадів закінчилася за одинадцять днів. Ізраїль за тиждень знищив з повітря значну частину військових активів колишньої держави й увійшов до буферної зони на Голанах; регіон поспішив зустрітися з людиною, яку вносив до списків терористів, — Ахмедом аш-Шараа, чиї сили тепер утримували столицю.
Падіння не виправдало нічиєї політики щодо Сирії: покровителі відступилися, стримування не спрацювало, а «стабільність», закладена в ціну нормалізації, випарувалася за кілька днів. Позиція кожного актора в 2025 році була імпровізацією, породженою цією несподіванкою.
Перехідний період розвивався швидко й нерівномірно. Аш-Шараа названо президентом у січні 2025 року, ХТШ та угруповання формально розпущено в нових державних структурах, у березні з’явилася конституційна декларація, а до середини 2026 року вибори сформували тимчасовий парламент — частково призначений, частково обраний. Санкції знімали поетапно: послаблення з боку США з травня 2025 року, скасування Закону Цезаря того ж грудня. Але березень 2025 року приніс масові вбивства алавітських цивільних на узбережжі — понад 1,400 загиблих, і слідчі ООН вказали на причетність сил, пов’язаних з урядом, — а липень 2025 року — насильство в Сувейді та ізраїльські удари по Дамаску. Березнева рамкова угода 2025 року про інтеграцію СДС загальмувала, у січні 2026 року переросла в бої й була заснована заново на жорсткіших умовах угодою за посередництва США від 30 січня. США повністю вийшли до квітня 2026 року; Ізраїль паралельно веде переговори й завдає ударів; Росія торгується за свої бази; Сувейда перебуває в протистоянні. Перехідний період реальний — і так само реальне кожне застереження щодо нього.
Закономірність перехідного періоду незмінна: спершу консолідація, потім інклюзивність, відповідальність — наостанок. Чи можна змінити цей порядок, перш ніж він закріпиться в новій державі виключення, — центральне питання модуля.
